Твір учня Аркадіївського НВК Олександра Тетері, який взяв участь у Всеукраїнському конкурсі "Мама Героя"
Мати Марія
Весна… Яка сумна весна… В Україні йде війна… Кажуть, що у неї не жіноче обличчя… Та і бачити, й чути його не хотілося б… Бо коли чуєш, то зразу уявляєш закрите балаклавою обличчя солдата, стражденне лице матері, спотворене горем, болем і жахом, закам’яніле обличчя батька, який посивів від втрати… І, навіть, діти сьогодні малюють війну, малюють холодними кольорами, а ще - червоним, бо це – колір крові. Страшно повірити…
Сивими і сірими війна фарбує чуби наших хлопців, які захищають рідну землю на Сході, а ще - скроні матерів, які на них чекають удома і моляться… Чорними війна малює вирви від «градів» і одяг вдів… Білим малює душі тих, хто відлетів у вічність…
На сільському цвинтарі тихо і сумно. Тільки чути, як хтось говорить. Говорить Мати… Вона розмовляє із сином… Ім’я цієї жінки - Марія… Як у Божої Матері… Світле, чисте… Та тільки доля у неї тяжка. Росла Марія в багатодітній родині, дітей було шестеро, а вони з Катрусею - старші. Рано залишилися сиротами, померла матуся, а Марія в чотирнадцять років пішла заробляти собі на хліб у Червоний відділок. І далі випробування за випробуванням… Закинула доля Марію аж на Чернігівщину… Із чоловіком Василем жили не дуже добре, увесь тягар домашньої та колгоспної роботи лягав на плечі жінки… Підростали два маленькі, і такі схожі між собою, сини – мамина надія і опора, які у всьому допомагали матусі. Толя та Юра закінчили школу, відслужили строкову службу, одружилися, в обох народилися дівчатка, яким навіть імена дали схожі: Юля, Оля, Ліля… Багато веселих історій розповідала Марія Миколаївна про внучок, про їх дитинство…
Подружнє життя з Василем не склалося. Марія переїхала жити на Київщину, до старенького батька Бублика Миколи Сергійовича. Через деякий час до мами переїхав молодший син. Юра допомагав матері по господарству, працював охоронцем у Києві. А коли на Сході почалися військові дії, отримав повідомлення про призив… 22 травня 2015 року, від’їжджаючи у частину, Юра пообіцяв, що все буде добре і що телефонуватиме мамі кожного дня. Так і попрощалися… Телефонував щодня, аж до 2 жовтня 2015 року… О 8 годині цього дня була остання розмова… Він сказав, що у нього все гаразд, що скоро ця війна закінчиться, цікавився, чи упоралися з городом… А через 40 хвилин його не стало… Марія нічого не знала, була веселою, як завжди, вітала хрещеницю з Днем учителя, а та не наважувалася спитати за Юру, адже вже селом пішли чутки про його смерть…

На поминальні дні у Бублички (так називають її у селі) гамірно… З’їжджається вся велика родина, а їх багато-багато… Приїздить молодша сестра Люба з родиною з Черкащини, старша сестра Катя із сином та невісткою, і наймолодший Вовка – з Києва. Саші і Колі немає серед живих, то з їхніми родинами зустрічаються рідко, але зв'язок підтримують. Несуть на цвинтар букети яскравих квітів, цукерки і печиво, лампадки, у яких горить вогник – вічність душі померлого… Ідуть до своїх рідних, найстаршого Бублика Миколи Сергійовича, ветерана Другої світової війни і його внука Горового Юрія Васильовича, учасника бойових дій на Сході…
Мати Марія сидить біля могили сина і тихо веде розмову… І, здається, що син її чує: « Добридень, Юрочка! Поглянь!.. Скільки всіх з’їхалося сьогодні. Всі прийшли до тебе… Ви тепер з дідом разом, мабуть, добре вам там… Ось зараз дивлюся на твоє обличчя на пам’ятнику, а згадую маленького… Коли я вас з Толею лишала вдома, а ти подушки на ліжку торкав пальчиком і говорив, що шкоду робиш. Слухняні ви були у мене, бо знали, як мені важко було вас ростити. Ти коли й підріс, то завжди допомагав мені… А дах ми вже перекрили… Ти ж так хотів допомогти… Донечка твоя Ліля народила внучку тобі, Златою назвала. Ми їй допомагаємо коли грошима, коли продуктами. Гарненька внучечка у тебе росте, шкода, що рідко бачимось. А так у нас все добре… Скоро городи будемо садити, то вже роботи вистачатиме… Але ні в турботах, ні в клопотах, синочку мій рідний, я ні на мить тебе не забуваю… Синочку мій любий, а як же так сталося, що тебе немає… Я ж тебе питала, куди ж ти йдеш? А ти ж мені говорив, що якщо відмовишся, то хто ж піде? А чому ж ти не сказав, що у тебе серденько болить?..»
Мовчить у глибокій задумі небо, нависнувши над землею, ховає своє проміння сонце за хмари… Високо в небесах літають птахи… Тиша навкруги… Спокій… Вічний спокій…
Автор: Тетеря Олександр Сергійович, учень 9 класу Аркадіївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок»
Учитель: Кривенок Лариса Миколаївна, Аркадіївський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок»
Герой твору: Івахненко Марія Миколаївна, с. Аркадіївка Згурівського району Київської області
Немає коментарів:
Дописати коментар