вівторок, 28 квітня 2015 р.

У Згурівці відбулася творча зустріч із відомим українським письменником Борисом Гуменюком

24 квітня в актовій залі Згурівської гімназії відбувся творчий вечір нашого земляка, відомого поета, прозаїка, члена Національної спілки письменників України, до недавнього часу заступника командира батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка.

Борис Гуменюк - автор багатьох поетичних та прозових творів, видав не одну книжку. Під час зустрічі поет презентував свою нову поетичну збірку «Вірші з війни». Ця книга вже набула неабиякої популярності серед читачів та заслужила високої оцінки літературних критиків.

Cаме за збірку «Вірші з війни» автор отримав літературну премію ім. В. Свідзінського від Ліги українських меценатів. Більшість віршів цієї збірки написані під свист ворожої артилерії в с. Піски, де Борис тримав лінію оборони у складі добровольчого батальйону ОУН.

Очевидець найзапекліших боїв в боротьбі за Україну відповів на ряд запитань, які виникли в ході зустрічі у присутніх, серед яких були і представники влади, і громадські активісти, і учнівська молодь. Розмова була відвертою, щирою і зворушливою водночас. Згурівчани цікавились не лише літературною творчістю, а й особистою думкою воїна АТО щодо цієї війни. Зустріч тривала більше двох годин, тож, все сказане важко передати в куценьких рядках на шпальтах  «районки». Активними співрозмовниками були Євген Чубук, голова районної ради, фермери Степан Кузьмич та Юрій Палівода.

- В Україні іде повномасштабна війна, - зазначив у своїй розмові Борис Борисович. – Найприкріше, що в зв»язку з режимом припинення вогню, ми не можемо дати здачі. Ворог «працює» з «градів», мінометів, іншої важкої зброї, а нам залишається ховатись і терпіти. Чи скоро закінчиться ця війна? На мою думку – не скоро. Давайте говорити відверто і не дурити самих себе – найбільший наш ворог, це Росія. Німці, поляки, з якими доводилось воювати в минулих століттях нашому народові, - то «воріженьки» порівняно з нинішнім, справжнім ворогом.

Скільки б не тривала ця війна,  ми не маємо поступитися ворогові ні клаптиком нашої землі, бо тоді в України не буде майбутнього.  Ми станемо нацією й державою, що програла війну, у якої відібрали територію. Наше суспільство впаде в глибоку депресію, результатом якої стане економічний занепад, демографічна криза. Хто захоче працювати, народжувати дітей в країні, яка програла війну?

Незалежно від того, що вирішить нинішня влада, добровольці ніколи не погодяться віддати хоч клаптик землі.

- Скільки треба часу, щоб оволодіти зброєю?

- Взявши вперше до рук автомат, я за 20 хвилин вивчив цю зброю. Знаєте, це десь всередині – чоловіком або народжуєшся відразу, або не народжуєшся зовсім. Я буду воювати, доки ми не звільнимо нашу землю, в тому числі і Крим. Сьогодні я навіть не мислю як повернуся в мирне життя, у село Войкове, де маю будинок, садок. Є лише війна, і мене не цікавить більше ніщо, крім перемоги в ній, інакше миру на нашій землі не буде, - зазначив пан Борис.

Борис Борисович висловив свою думку і щодо нинішньої влади, на яку чекають нелегкі часи, і про зрадників. Та зрештою, від політики перейшли до творчості поета.

-Коли я побачив, що діється ТАМ, відчув гостру потребу передати власні переживання від побаченого іншим. Всі враження відразу складались в рядки, а потім в книжку, аби люди мали справжню уяву про цю страшну війну. Якщо я зумів передати реальність і у свідомості читача щось перевернулося – то це добре. Ось така зараз поезія – брудна і брутальна. Але треба відійти від тієї думки, що ми лише «гречкосії і свинопаси». Ні, ми чоловіки, захисники держави і нам є чим пишатися.

Презентація книги проходила в різних регіонах країни. «Вірші з війни» — за змістом новели, тому що це історії з реального життя, і є потреба з кимось ними поділитися. Де існує не якийсь ліричний герой чи прототип, а безпосередньо конкретна людина, про яку розповідаю.

В моїй книзі є «Заповіт». Звичайно, після видатного Тараса Шевченка написати свій «Заповіт» важко. Але я мав передати побачене.

Заповіт

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємось у ній
Ще живі. 
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – жодних хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Цього нам не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук із сусідського саду
Нехай батьки сподіваються
Що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються
Нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре якби на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(У пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли).
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури
Ще живі.

- Борисе Борисовичу, Ви писали лист до Президента України щодо забезпечення наших воїнів зброєю. Чи отримали відповідь?

- Від Президента реакції не було. Звертався до нього пошепки, без знака оклику. І не тому, що не знаю граматики, просто кілька хвилин тому закінчився бій, хлопці відпочивали, тому символічно не хотів порушувати тишу...

В цьому листі я зазначив, що нас не цікавить ані зарплата, ані статус учасника бойових дій. 300-400 автоматів, це все що ми просимо.

Велика різниця добровольчих батальйонів від мобілізованих – це те, що у них є зброя. Тож зброю ми отримали від «відмовників» 93-ї бригади. Брали автомати «на прокат», потім повертали. Ось так і вирішували питання озброєння. Не секрет, що дехто з мобілізованих не розуміють за що йдуть воювати, відмовляються. Багато хто зловживає алкоголем. І це не дивно, бо від побаченого там, просто «зриває дах». А у нас інший настрій. Я тоді був заступником командира батальйону. До мене чоловіки просилися добровольцями, бо для себе я визначив най головне: тримати фронт і повернути хлопців додому живими і неушкодженими. І ніякі безглузді накази не виконуватиму, бо я доброволець,  не підкорююсь військовим командирам. Головне – це життя воїнів, - наголосив Борис Гуменюк.

Потім знову розмова перейшла в літературне русло. Автор розповідав про презентацію книги в Італії, Британії. Звучали вірші, що відображають страшну, навіть жахливу війну. Борис Гуменюк поділився, як вони народжувались, як за допомогою тексту передає своє бачення нашого недосконалого світу.

- Іноді ворог був настільки близько, що було чути як хтось підкурює цигарку, вигукує якісь образи в наш бік. Але, на мою думку, до ворога потрібно ставитися так, я ти хочеш, щоб він потім ставився до тебе – чи живого, чи мертвого. Втім, ворог є ворог, і щоб не вбили тебе, треба першим устигнути вистрілити.

Той, хто пише про війну, має говорити тільки правду про неї, щоб потім хтось із побратимів не сказав мені, що книга «фуфло». Суспільство має розуміти, що хлопцям, які повернуться з цієї війни потрібні постійні увага, розуміння, підтримка.

Борис Гуменюк також відзначив, що у східному регіоні фактично відсутня агітація і пропаганда українізації. Там люди ще й досі мріють про Союз, інформаційний, культурний простір заполонили російські новини і телепередачі. Нині потрібно міняти, ламати менталітет тих, хто там живе.

- Коли я приходив до місцевих жителів з продуктами, це теж була свого роду пропаганда, але не словами, а конкретними діями. Бабуся, якій 23 роки розповідали, що такої держави як Україна нема, коли я ділюсь з нею продуктами, усвідомлює, що їй просто говорили неправду.

Громадські активісти, учасники зустрічі ще довго задавали питання, спілкувалися з поетом. Говорили і про адміністративну реформу, і про нинішніх депутатів-комбатів у Верховній Раді, і про українське село, і про розпад Росії...

Але відчувалось, що лейтмотивом цієї зустрічі була тема миру в Україні, якою б ціною його не довелося нам відстояти.

Олена Задерецька, районна газета "Панорама"




Немає коментарів:

Дописати коментар

Правила використання матеріалів сайту "Згурівська Правда"

Використання матеріалів сайту "Згурівська Правда" дозволяється тільки за наявності гіперпосилання на www.z-pravda.com.ua. Детальні правила використання матеріалів тут.