субота, 14 лютого 2015 р.

АФГАНСЬКИЙ СИНДРОМ

15 лютого виповнюється 26-та річниця виводу радянських військ з території Афганістану.

Звісно, можна «не заглиблюючись», «за звичкою», виходячи із тієї ситуації, яка склалась сьогодні, тихо «про себе» згадати про існування такої історичної віхи, в чергове покласти квіти до пам’ятників та й годі. Але, на жаль, та обставина, що українці знову воюють і знову гинуть, вже на своїй землі, поновила тему війни, в тому числі і тему «афганського синдрому»…

На жаль, є підстави вважати, що у порівнянні з тією війною, яка точиться сьогодні на Сході України, далекі афганські події вже не є такими яскравими, «на жаль» не тому, що ми, ветерани війни в Афганістані «обділені» увагою і повагою, а тому, що порівнювати приходиться з війною на своїй землі, яка щодня забирає квітучі молоді життя українців! Масштаби цієї трагедії в історії України ВЖЕ перевершили, на мою думку, і Афганістан і Чорнобиль!

Але, я все ж, заради пам’яті 3,5 тисяч вихідців з України, які загинули в Афганістані, серед яких є герої і зі Згурівщини, спробую поділитись деякими спогадами і думками, а ще і тому, що всі ми «приречені» періодично переосмислювати історичні події, так би мовити «пропускаючи» їх через призму сучасності.

Отже, я безперечно погоджуюсь в тому, що подвиг українських солдатів, які сьогодні захищають від агресора свою Батьківщину дещо відрізняється від подвигу, який здійснили солдати армії вже неіснуючої держави СРСР, яка по суті вторглася на чужу землю і принесла з собою у Афганістан десятирічну війну. Яке горе несе війна, на жаль, можна вже нікому в Україні не пояснювати, навіть дітям. Так, це факт, ми залишили по собі у народу цієї свободолюбивої країни недобру пам'ять. Але…

Проведу деякі паралелі. Від закінчення другої світової війни, де воював мій батько, до початку війни в Афганістані, так би мовити, виросло всього два «мирних покоління». Друге по рахунку - «моє», це вже «афганці», а від Афганістану нас відділяють всього 26 років, практично це вік української незалежності, а в «людському» плані, це вік одного покоління, ось наприклад мій син 1989 року народження, рік у якому закінчився «афган», і його покоління, це вже учасники АТО! Сумна статистика…У цьому контексті, зовсім не тішить те, що у мене «афганця» батько був фронтовик, а син - учасник АТО. Очевидно, мій батько думав, що «його» війна буде останньою, а я вважав, що «афган» це останнє випробування сили духу…Не сталося…

Отже, ми у ці дні шануємо покоління, яке було «опалене» війною у Афганістані. У пам’яті людей старшого покоління закарбувалось, як цілих десять років, як і сьогодні, хтось воював, хтось проводжав, хтось чекав, хтось зустрічав… Зустрічав не тільки живих, а і «чорні тюльпани» теж…

Спитайте у згурівчан-афганців, які проводжали в суботу 7 лютого в останню путь Руслана Тимченка, який загинув під Дебальцеве, чи не згадали вони далекі події своєї молодості, коли побачили труну нашого Героя оббиту червоним? Час багато стер у пам’яті від тоді, але оббиті червоним труни, у яких повертались на Батьківщину молодесенькі хлопці із Афганістану не зітреться ніколи…

Важко на серці. Знову відходять у вічність українці, виконавши до кінця свій воїнський обов’язок…

Можливо, саме у цьому «воїнському обов’язку» і криється зв'язок поколінь, те, що ми називаємо бойовими традиціями, те, що становить в один стрій ветеранів всіх воєн, в тому числі і тієї, що триває сьогодні! Тому що об’єднує цих різних за віком воїнів те, що не втратить ціну ніколи – бути до кінця вірним Присязі, будь-що виконати наказ, знищити ворога, врятувати товариша, командира, захищати, навіть ціною власного життя, кожен метр рідної землі…

Ми вчились захищати Батьківщину у своїх батьків. Наші сини, яким знову випала на долю лиха година, вчились це робити у ветеранів старших поколінь, в тому числі і у тих, хто пройшов «афган»...

Ось чому 15 лютого це не пересічна дата. Це день, коли вшановують не тільки земляків, які загинули на тій війні у Афганістані… Це данина всім воїнам, які своєю смертю наближають час миру, тому що будь-яка війна закінчується миром…

Українці від малечку зростають у традиціях шанувати всіх, хто віддав саме дороге, що є у людини, своє життя, у бою… А для воїна, який поклав голову за Батьківщину, виконуючи наказ Батьківщини, за свободу та щастя власного народу не має вищої нагороди чим пам'ять народу!

Давайте ж бути вірними цій пам’яті! Не будемо пасувати перед труднощами, які супроводжують воєнне лихоліття! Згуртувавшись в тилу, ми даємо сили і надію на перемогу нашим хлопцям на фронті! Їм це конче необхідно! Це необхідно нашим діткам, які не задумуючись роблять все для того, щоб хлопцям було тепліше на душі під кулями і осколками агресора!

15 лютого, давайте схилимо голови у хвилині мовчання біля пам’ятників землякам воїнам-афганцям! Вони відійшли молодими! Якби не загинули на тій війні, можливо б і зараз взяли до рук зброю, як і багато «афганців», які пройшли Майдан і зараз воюють захищаючи Україну!
Слава цим людям честі і обов’язку! Слава всім, хто віддав свої життя у минулих війнах! Слава Героям, які поклали голови за щастя і свободу України!

Маю честь! Слава Україні і її захисникам!

Олег Зозуля, учасник бойових дій у Афганістані, батько учасника АТО, полковник у відставці.


БАТЬКІВСЬКА  КОЛИСКОВА
Сл. і муз. Олега Зозулі

Я сину голову погладжу доки спить,
Долоню коле пара стрижених вихрів,
Сопе під ранок, як маленький їжачок,
Моя кровинка…, повернувшись із боїв!

Все, як тоді, коли був ще маленьким,
Але не пахне молоком, а пахне димом,
Та зморшки на броні обвітрених очей,
Війни засмага…, що не змиєш милом!

Приспів
Спи сину, вдома ти, а я з тобою поруч,
Свята солдатська доля й нелегка,
Люби, як дід і батько Україну,
Гордись званням її ЗАХИСНИКА!

У рідні пальці в’їлося мастило від набоїв,
І у вісні, під обстрілом у рацію хрипить,
З блакитно-жовтим оберегом на руці,
Нарешті в ліжку…, мій укропчик спить!

Я посиджу тут біля тебе мій синок,
Як одіспишся то гайнеш до друзів,
Дай надивитися на тебе мій коток,
Тобі, малий герой…, на фронт невдовзі!

Приспів

В твоїй кімнаті, що колись була дитяча,
Не іграшки з дороги звалені в кутку,
Шолом, розгрузка і бронежилет,
Життя рятують там…, моєму «малюку»!

А згадуєш, як ти питав, малим ще,
У мене про «афган» і про війну?
Тепер ти чуєш сам, як кулі свищуть,
Молю я, Боже…, зупини війну!

Приспів
Спи сину, вдома ти, а я з тобою поруч,
Свята солдатська доля й нелегка,
Люби, як дід і батько Україну,

Гордись званням її ЗАХИСНИКА!

Немає коментарів:

Дописати коментар


Все тільки починається! Приєднуйся до Свободи Згурівщини!

Правила використання матеріалів сайту "Згурівська Правда"

Використання матеріалів сайту "Згурівська Правда" дозволяється тільки за наявності гіперпосилання на www.z-pravda.com.ua. Детальні правила використання матеріалів тут.